«Неврожай від Бога, а голод від людей»

«Неврожай від Бога,

а голод від людей»

 (спогади мешканців м. Чугуєва -  очевидців про Голодомор  1932-1933рр.  в Україні),

записані  учнями загальноосвітніх шкіл міста Чугуєва

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухли узули

В кирзами-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитинку

Клала в яму, покинувши підбік,

Без труни, загорнувши в ряднинку…

А на ранок – помер чоловік.

У той рік і гілля, і коріння -

Все трощив буревій навкруги…

І стоїть ще й тепер Україна

Як скорботка німа край могил

                                          Д.Головко

 

1932, 1933 роки. В Україні великий голод. Не було ні війни, ні потопу, ні посухи. А чому  же помирали люди? Це була зла воля одних людей проти інших.

У сучасних підручниках історії України написано «Голодомор - це соціально-господарське явище, що виявляється в позбавленні населенню мінімуму необхідних продуктів харчування і призводить до зміни демографічної і соціальної структури населення регіонів, а іноді і країн»

У ХХ ст. Україна пережила три голодомори – усі за радянської влади, й основною їх причиною стала непродумана аграрна політика партійного радянського керівництва.

Голодомор 1932-1933 рр. був страшним злочином сталінського режиму. Голодомор був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно необґрунтованими. Однак для успішного проведення індустріалізації хліб був потрібний за будь-яку ціну. Політика колективізації дозволила збільшити збір зерна, але труднощі із заготівлею залишилися.

Постачання хліба на користь держави здійснювалося в результаті додаткової хлібозаготівлі. Фактично це означало застосування вже відомої політики продрозкладки. Знесилені селяни не змогли ефективно провести посівну кампанію навесні 1932 року. Але їм попри все вдалося засіяти більше половини запланованих площ. План здачі хліба державі опинився під загрозою зрива. Водночас почався голод. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей.

7 серпня 1932 року було видано постанову «Про охорону соціалістичної власності», названу в народі «Законом про п'ять колосків”. Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін, не менший за 10 років.

Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги надано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з В’ячеславом Молотовим. Дії комісії були твердими: села заносилися на “чорні дошки”; у них конфіскували продовольчі й навіть посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточували загони НКВС.

Голодомор став національною катастрофою. За різними даними, голодною смертю померли від 3,5 до 9 млн. чоловік – точні цифри вже навряд чи будуть з’ясовані Тільки наприкінці 80х – у 90х рр. ХХ ст. про голодомор з’явилися наукові статті, спогади очевидців, про нього заговорили в пресі; складено мартиролог жертв голодомору, дні їх пам’яті проводяться щороку. У 2003 році згідно з Указом Президента України в країні будуть проведені заходи з увіковічення пам’яті жертв голодомору.

Зрозуміло, що цей захід не в змозі повернути людські життя, але він змушує нас, які живуть в ХХI ст., звернутися до історії. Тому що відродження України можливо тільки тоді, коли народ поверне свою історичну пам’ять. Хай простять нам наше безпам’ятство жертви голодомору, що лежать у землі. Є свідоцтво істориків, що в Харкові й області в 1932-1933 рр. загинуло 350 тис. людей, але до цього часу не могли з’ясувати цю цифру. Ось один приклад в місті Харкові біля комсомольського парку (р-н ХТЗ) в 2004 році під час будівництва дому знайшли “братську могилу”, де ховали жертви репресій та голодомору 30х років.

Це була могила 9м на 3м, де на глибині 7 метрів ховали “ворогів народу”, а зверху померлих від голоду. Про це розповів мешканець району ХТЗ В.Прасол. Розкопки проводили наприкінці 2004 р., а переховали “останки” цих загиблих 24 листопада 2005 року.

За кількістю померлих Харківщина утримувала сумне лідируюче місце. Лише за 3 місяця 1933 року в Харківській області до складу якої на той час, крім районів нинішньої Харківської, входили також більшість Сумської, Полтавської, та деякі райони Київської області, померло понад 600 тис. чоловік. Науковці Харківського Національного університету ім. В.Н.Каразіна вивели коефіцієнт смертності за 1929-1933 роки у регіонах, заселених українцями. У Харкові він перевищив 25%.

26 листопада 1998 року підписано Указ Президента України “Про встановлення дня пам’яті жертв голодомору”. У 2000 році цей день отримав назву День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. А з цього року з метою забезпечення належного шанування жертв та постраждалих від голодоморів, відновлення історичної справедливості, утвердження у суспільстві нетерпимості до будь яких проявів насильства Президент України В.Ющенко затвердив Указ “Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні”, в якому голодоморі названі геноцидів українського народів.

В День Пам’яті  жертв голодомору мер міста В.Шумілкин запевнив, що в наступному році в Комсомольському парку побудують меморіал усім жертвам тоталітаризму.

А губернатор А.Аваков наголосив, що поки не заховають останню жертву голодомору, –буде існувати темна пляма в нашому житті, на нашій духовності.

Все менш і менш залишається свідків цих трагічних подій. На уроках історії ми отримали завдання провести пошуки свідків голодомору 1932-1933 років у мікрорайоні нашого ліцею. У результаті пошуково-дослідницької роботи ми виявили, що їх було понад 15 свідків. Не всі хотіли повертатися навіть у думках у ті жахливі часи. А ось про деякі зустрічі ми  хочемо розповісти.

 

Говорять свідки тих страшних подій

 

Пашпова Марія Яківна, 1923р.н.

с. Коробочкіно Чугуївського району

У них була велика сім’я: батько, мати та 6 дітей. Батько був заможним селянином, бо мав корову та коня. Була в них непогана хата. І ось почалась колективізація. Батько працював з синами в полі, мати поралась по господарству, їй допомагали дівчата, до колгоспу йти не хотіли. Спочатку у них забрали корову, а потім через декілька днів підпалили хату. Батько із старшим сином на коні поскакав до Харкова, а мати з іншими дітьми пішла до родичів, але й там не було чого їсти. Вони теж вирушили до Харкова. Жила родина під Балашовським мостом, мати намагалась знайти роботу, дістати хліба. Коли похолоднішало, мати заводила дітей до вокзалу, де їх знайшли працівники міліції, бо почала плакати наймолодша дитина – Клавочка, якій ще не було року. У матері не було молока, щоб її годувати і дитині давали соску з м’якішу хліба. Дітей доставили в “дітприймальню” і розлучили. Так більше і не бачили в родині Пашпових маленьку Клавочку. “Чи жива вона?” - і досі гадає Марія Яківна. Пошуки дитини результату не дали.

Про загрозливе зростання дитячої безпритульності у Харкові і необхідності додаткового відкриття дитбудинків повідомляв Голова Харківського облвиконкому Шелехес у листі до ЦККП(б)У від 30 травня 1933 року. Зазначаючи, що лише за 5 місяців 1933 року контингент дітей у дитячих будинках Харкові та області виріс на 14185 дітей (більш ніж в двічі), потік безпритульних дітей не припинявся. Лише за 1 день - 25 травня на Харківському залізничному вокзалі було підібрано 2000 дітей.

Проскурніна Віра Яківна, 1930 р.н.

с. Верхній Салтів Вовчанського району 

“…Наша родина була великою та дружньою. Батько Сукачев Яків Іванович був із бідної родини. У I Світовій війні за мужність та відвагу був нагороджений Георгіївським хрестом та золотою медаллю,  був поранений. Після одруження отримав освіту ветеринарного фельдшера. Мати Головенко Уляна Петрівна була із більш-менш заміжньої родини, дуже гарно шила та була на селі першою модискою, мала учениць. Всього в родині було 12 дітей, але 6 померло в ранньому віці. Старша моя сестра Даша народилась в рік революції 1917 року, потім з’явилися 2 брата: Григорій (1921р.н.) та Іван (1923р.н.). Я народилась у 1930 році. Тоді наша сім’я жила у мальовничому куточку - хуторі Вікнина. Але почалась колективізація, батько і старша сестра почали працювати в колгоспі, і ми переїхали до с. Старий Салтів. Батько був хорошим фахівцем, сестра працювала краще чоловіків, тому на їх “трудодні” ми отримували продукти харчування. Але не вистачало їх на всю сім’ю  і одного разу батько поїхав до Харкова і привіз багато продуктів. Ми раділи. А він, здається, сумував, бо як потім казали у сім’ї він обміняв золоту медаль на харчі. У червні 1933р. у нас з’явилась ще одна дівчинка, вона була дуже маленька і слабка. Батьки називали її Євгенією. Якось восени я була з Євгенією сама, за няньку, бачу у фіранку лізе чоловік. Він був дуже худий. Я злякалась за свою сестричку, почала кричати, прикрила собою колиску. Ця людина схопила ніж і, погрожуючи ним, почала шукати щось поїсти. Забравши дещо з речей, вона зникла.

Як потім з’ясувалось, вкрадений був Георгіївський хрест – нагорода батька. Але цього разу батько вже не так сумував, бо головним було те, що ми з сестричкою залишились живими. Так, на згадку про голодомор, залишилась наша Євгенія, яка росла дуже худенькою та слабенькою…”.

Нашим свідкам поталанило, вони вижили. Спасибі вам за те, що відроджуєте правду. Запевняємо, що ми докладемо зусиль, що наш народ ніколи не страждав від утисків тоталітаризму Іванова Софія Федорівна, 08.08.1924р.н.

м. Чугуїв, вул. Ватутіна, 40

     На момент 1932-1933р.р. проживала в Донецькій обл., сел. Докучаєвськ /с.Оленівські кар¢єри/. Сім¢я мала семеро дітей, на той час Софії було 8 років. Сім¢я була зажиточною, тому вона попала під “розкулачення”. Дівчинка пам¢ятала, як дорослі люди в мундирах забирали збіжжя та худобу. Мати наділа на себе багато одежі, та це помітили і всю одежу з неї зняли. Сім¢я залишилась без зерна, грошей та худоби. Батько пішов працювати до кар’єру за 30 км. від родини. Там він працював водієм, розповів, що сім¢я голодує, і йому на сім¢ю 2 рази на тиждень давали “пайок”, який він вночі приносив, а вранці уже був на робочому місці. Таким чином сім¢я пережила голодомор, всі діти залишились живими.

 

 

Третьякова Олександра Никонівна, 02.01.1922р.н.

м. Чугуїв, вул..Східна,32

     Була така залізнична станція “Цвєткова”, з обох боків були розташовані 2 ряди хат. Сім¢я жила за 3 км до цієї станції. Батько працював, “путєвим обходчиком”, отримував пайок: на працюючого – 0,5 кг хліба, а членів сім¢ї – 200 гр. В сім¢ї ще була мати і шестеро дітей, їли акацію, квіти, або квіти висушували, мололи, додавали трохи муки й пекла мати “дриники”. Сестра 1923р.н. почала пухнути від голоду. З¢ясували, що вона ховала свій хліб для батька, бо йому їсти більш потрібно – він працював. Мали корову, мати доїла її 4 рази на день, носила молоко на з/станцію, міняла на хліб і одяг. Біля станції був вагон без коліс, що стояв на землі, туди звозили людей, які вже помирали /з вокзалу/, а потім вивозили на цвинтар і складали у яму, трохи посипали землею і привозили нову партію. Привозили навіть тих, хто ще не помер. Поруч був 14-й роз¢їзд – там люди їли траву.

 

 

Кошелева Надія Миколаївна, 01.07.1921р.н.

с. Коробочкіне, Чугуївського р-ну

     На той час було 12 років. Батьки працювали в колгоспі. Мали корову. Виготовляли сметану та возили її продавати в м. Харків. Їли картоплю, капусту. Бігали в поле збирати колоски, а бригадир проганяв, поров дітей. Зерно та хліб шукала міліція та не знайшли. Зараз проживає у м. Чугуєві, заміж не виходила, дітей не має. Інвалід ІІ групи.

Бобу Ганна Афанасіївна, 22.09.1932р.н.

м. Чугуїв, вул. Ватутіна, 9

     На період 1932-1933р.р. проживали в с. Грушівка Петровського р-ну, Харківської обл.. Сама подій не пам’ятає, але її мати та сестри  розповідали, що був дуже тяжкий час. Діти були маленькими, але щоб вижити, були змушені збирати колоски на полі. Поля були порослі високими бур’янами, де водились хижі звірі та люди. Випадково діти знайшли нору хом’яка, розрили її і дістали зерно, яке тварина запасла на зиму. Жаль було тварину, але вибору не було. Під час голоду загинула коняка, її облили отрутою і закопали, бо вона була інфекційно хвора. Та люди не думали про хворобу, вони вночі ходили, викопували по шматочку м’ясо, варили його і вживали в їжу. В результаті декілька чоловік померло від от рути, в тому числі і старша сестра. Було дуже важко виживати в той страшний час.

Матюшова Марія Антонівна, 10.02.1929р.н.

 м. Чугуїв, вул. Робоча, 44

     На час голодомору мешкала в сілі Петропольє, Шевченківського р-ну. Робили хліб із листя клена. По вулицям було багато трупів. Їсти було нічого, але вижили, бо була корова.

 

Анохіна Ганна Яківна, 07.02.1918р.н.

 м. Чугуїв, вул. Робоча,15

     Під час голодомору мешкала в Росії, біля річки на хуторі. Велика засуха, річка висохла, риби вже не було. Була корова, але на неї почали полювати і її зарізали. Бабуся заставляла шукати траву - клівер, білий і червоний для похльобки. На місяць видавали 2 кг муки. Зараз Ганна Яківна заслужений учитель хімії, 07.02.08р. виповнилось 90 років.

 

Ющук Петро Степанович

вул. Північна,12

     На період з 1932-1933р.р. проживали в Хмельницькій обл.. Сам подій не пам’ятає, але його бабуся розповідала, що для того щоб вижити пекли з бур’яну пиріжки, врятувала корова, але в 1933р. вона здохла від голоду, і тому сім¢ї прийшлось дуже важко. Батько працював в колгоспі, трактористом і йому давали пайок: хліб та суп. Свій пайок він завжди приносив додому. Завдяки цьому вижили. Шитікова Раїса Миколаївна

вул. Північна,29

     В період 1932-1933р.р. сім¢я жила в Мартовій. Раїса Миколаївна детально подій не пам’ятає, тому що на цей час їй було 5-6 років. Але назавжди запам’ятала, як їй маленькій дівчинці, протягом довгого часі снився хліб, як їй хотілося почути запах свіжовипеченого хліба та скуштувати його. Батько, згадує Раїса Миколаївна, працював у колгоспі, давали суп та хліб. В сім¢ї тема ніколи не піднімалася, бо вона для мами була дуже болюча, померло 2 дітей.

 

Кілініч Тамара Герасимівна, 03.11.1923р.н.

 м. Чугуїв, вул. Мічуріна,85

     Жила в с. Вовчанськ. 1933 р. – страшний рік для родини. Мертві тіла відправляють на кладовище. А багато людей були пухлими, такими ж була і їх родина. Всіх відвезли до Харкова з дизентерією. Підлікувавшись, повертались додому, а їсти нічого. Деяка була картопля і ту забрали. Тоді йшли в поле, шукали різну траву, щоб вижити.

 

Лізогубов Микола Васильович, 18.12.1929р.н.

 м. Чугуїв, вул. Мічуріна, 43

     Та буває і таке, що можна все побачити й відчути “на своїй шкурі”, але при тому анічогісінько не осмислити і нічого не навчитися. Миколі Васильовичу було 4 роки. Пам’ятає як по карткам видавали хліб, а його вистачало, щоб вижити. Ходили в поле збирати колоски і навіть стерню виривали з корінням. Живе зараз сам.

Карманова Лідія Зіновіївна, 07.05.1930р.н.

 м. Чугуїв, вул. Мічуріна, 7

     Родина жила в Полтавській області близько Диканьки. Їсти було нічого, ходили в поле збирали колоски, смердючу картоплю, рвали лободу, клівер. Так як я була маленька мене примушували йти красти, просити, щоб дали якийсь шматочок хліба.

 

 

Чаплик Григорій Михайлович, 19.10.1927р.н.

 м. Чугуїв, вул. Мічуріна, 21

     У роки голодомору було 5 років. В цей час родина жила в с. Стара Гнилиця. Від голодної смерті його врятувала корова, а також сім¢я їли картоплю і збирали в полі лободу.

 

Пастухов Григорій Ігнатович, 20.11.1928р.н.

 м. Чугуїв, вул..Мічуріна,103

     У ці страшні дні Григорію Ігнатовичу було 5 років. Батьки працювали в колгоспі. Саджали картоплю, але цього не вистачало, щоб вижити. Батько помер. В родині ловили кішок, собак та їли, саме завдяки цьому вони вижили.

 

Самохвалова Ельза Альвінівна, 26.08.1927р.н.

 м. Чугуїв, вул. Ломоносова, 32

     Тяжко згадувати цей голодний час. Мені було 4-5 років. Я була тоді маленькою, але наша сім¢я тяжко пережила ці події. Дуже хотілося їсти. Діти часто плакали та просили хліба. Батько і мати працювали в колгоспі, це нас і врятувало. Їли все: варили кукурудзу, буряк. Сім¢я була дружна, ділились один з одним останнім. Жили в Чугуєві. Цього забути не можна!

Кругляк Іван Георгійович

м. Чугуїв, вул.  Ломоносова, 46

     Мені довелося пережити і голод, і війну. Я і зараз боюсь голоду, тому вдома завжди тримаю зайвий кусок хліба про запас. Як вижили? Рвали листя, товкли їх та їли, трохи допомагали сусіди, трохи врожай з городу. Жили в Шевченківському районі. Розповідали, що в інших селах люди пухли від голоду, нас ця біда пройшла стороною

 

Чухлатенко Марія Тимофіївна, 15.04.1925р.н.

 м. Чугуїв, вул..Ломоносова,17

     Жили в голод в с. Малинівка. вижили дивом. Бігали всім селом на поле і збирали мерзлу, гнилу картоплю. Як це було смачно! Це був тяжкий час, краще про це навіть не згадувати. Всі жили з постійним почуттям голоду. Але народ був сильним! Вижили!

 

Ситніков Анатолій Васильович, 1928р.н.

Нова: вул. Руднєва б.34

Стара: с. Коробочкино

На місці 5 школи був базар, куди їздили, щоб щось знайти поїсти. На базарі просили їсти, малі діти "клянчали" крихти. Пам’ятаю, що люди ходили пухлими по вулицях міста, падали мертвими.

 

Сторожева Олена Федорівна, 1925р.н.

Нова: вул. Харківська, б.124 кв.122

Я народилась в селі –  Клугино-Башкирівка. В сім’ї було семеро людей: я , сестра, троє братів, тато та мама. Батько працював сторожем, мама ходила працювати у людей, допомагала, за це їй давали інколи продукти, старий одяг.

1932 р. був без врожаю. Мама, щоб якось прогодувати сім’ю, ходила у частину перебирати овочі, за це їй видавали буряк. В цьому році я пішла до школи (перший клас). Вчитися було дуже важко, хотілося їсти. Хліба ми не бачили. Якось зиму пережили – допомагали сусіди. Мама часто готувала нам борщ (з буряку та його листків). З борошна робили затирку (в борошно добавляли небагато води, потім змочували в цьому руки, починали розтирати одну руку об іншу, затирку кидали в воду та варили, виходило щось схоже на лапшу). В сім’ї затирка на столі – праздник для дітей. Я ходила в школу з братом, інші діти сиділи вдома. Менша сестра (не було й року) лежала в старому кориті на печі. Ми щоб вона не плакала, брали буряк и розжовували, потім клали в шмат тканини і давали посмоктати, тільки потім вона засипала. Весною вікопували з городу наполовину згнивши картоплю. Їли квіти Акації, куштували калачики, молочай, суріпку, окроп. Зривали Лагос, його корені (камиш росте в воді), їли ягоди паслена чорного – від нього рот був чорним. Все що було їстівне, те і їли. Людям вижити в цей важкий час допомагала військова частина в нашому містечку.

      

Біляєва-Морозова Валентина Федорівна, 1930р.н.

В нашій сім’ї було 7 дітей, ще матір й батько. В домі скотина не було. Під час голодомору батько не працював, а мати була домогосподаркою, тому в домі їсти було нічого. Стали давати хліба по 100 г. на голівка, якщо в сім’ї хтось працював. Їли ми буряк варений із шкурками картоплі, пекли коржі, гризли макуху. Так як бабуся і дідусь жили в Чугуєві, чугуївські друзі знайшли батькові роботу, влаштували його  поваром, батько став приносити нам по 100 г. хліба і об’їдки зі столу. Було, пам’ятаю, чекали батька, як Бога. Принесе багато хліба і ділить між усіма, а я плачу і кричу – "мені мало". Батько відламує кусочок і говорить : "Це Валя - корівка, це її діточки, це вони тобі віддають свій пай", я кричу "мало". Батько тоді віддає свою норму, а мама сидить і плаче й говорить: "Навіщо ті віддаєш свою норму, якщо ти не виживеш, мі тоді всі помремо, ти наш годувальник". Двоє менших Микола і Олексій не витримали, померли, помер і мамин брат. Так ми дотягли до весни, почали їсти більш трави, молочай, окроп, кульбабу, калачики. Люди падали, як мухи, навіть нікому було їх закопувати.

Поєдинцева Віра Григорівна,  1923 р.н.

      Нова: вул. Руднєва 3 

      Стара: вул. Борисовська 3

  Народилася в Чугуєві й з усією родиною проживала тут. Жила з батьками й сестрою. Папа працював на “Змичці”, мама була домогосподаркою. В 1993 році родина вижила за рахунок продажу ювелірних виробів мами. Ходили так само по селах на “Мінку “ - міняли речі на продукти. У районі “Змички ” були картопляні бурти. Ми ходили туди збирали й гнилу картоплю, а потім з неї пекли картопляні коржі без масла, без жирів прямо на плиті. Родина в ті роки одержувала  продовольчі картки. Працюючим 200 грамів хліба, а домогосподаркам 150 грамів.

 

Рябинина Ганна Захарівна,  1932р.р.

вул.Шевченко 7

  Їли галушки з вівса, мерзлу картоплю (за нею ходили в Коробочкино), просо, мама вибирала крихти. Був на той час 8-місячний брат. Його теж годували вівсом.

Лівенцева Антоніна Семенівна,  1928 р.н.

м. Чугуїв

В той час вони їли ботву, бурена, квіти акації, бо їсти було зовсім нічого. Шматочком хлібу, яким пригощала сусідка, були раді як найціннішому подарунку в світі.

Моганова Наталя  Олександрівна.

    Нова: м. Чугуїв, вул. Руднєва буд.3, кв.1

    Стара: с.Комсомольське Печенежского району

 Дідусь брав друзки з кори липи  й продавав у  м. Харкові. З міста  нам возили буханець хліба. Їли висівки із щавлем, пекли з них коржі. Дуже багато їли солодкий корінь рослини «Козельки». Ми його мили, сушили, молотили або відразу їли. Також їли щавель.  Саджали картопляні очистки, щоб виросла картопля.  Поки в нас була корова, якось жили, коли не стало, залишилися голодними. Пам'ятаю, багато плакала - дуже хотілося їсти.

 

  Брушко Микола Федорович 1931р.р.

    Нова: вул.Шевченко 11.

    Стара: с. Масловка

 Під час голодомору вигнали родину із села Масловка  в Чугуїв. Пішли до родичів.

 Сидячи під столом, шукали хліб. Харчувалися всім, щоб вижити. Ходили,  просили - хто що дасть.   Готовили на воді. Готовили з стружок.  Люди були опухлими. Падали й умирали від голоду. На місці п'ятої школи був розташований продуктовий базар.

Фляків Борис Якович, 26 жовтня 1925 р. н.

«Скажу я дуже коротко. Дуже багато людей гинуло страшною смертю. Їсти не було чого, у нас усі забрали до зернятка. Людей померлих вивозили машинами й викидали в ями спеціальні. Горе було велике, згадувати страшно».

 

Соколов Михайло Якович, 26 вересня 1925 р. н.

«Люди виживали, як могли. Вони їли все, що попадається на очі, землю, суху  траву, бадилля. Гинули жахливо. Влада змусила нас 2 роки страждати в убогості, голоді, холоді. Це дуже жахливо. Не побажаєш і ворогові цього пережити».

 

Єлецька Єфросинія Олексіївна, 8 березня 1926 р. н.

«Мені навіть страшно згадувати про ті дні, про те, що з нами відбувалося, як ми голодували. Були такі моменти, що ми не розуміли, живі ми або вже вмерли. Рятувалися, як могли. У нас усе забрали з будинку, навіть крихти хліба не залишили. Мої сестри й брати всі вмерли. Наші сусіди гинули як “мухи”».

 

Марков Павло Панасович, 1травня 1926 р.н.

 

«Це був кошмар. Люди в такому положенні кидали будинки й пробували добратися до міста. Але, на жаль, не всім це вдавалося. Багато людей помирало просто по дорозі. Люди хотіли врятувати хоча б дітей, вони залишали їх у лікарнях, у під'їздах будинків і просто на вулицях»

Бичкова Наталія  Іванівна, 31 грудня 1928р.н.

«Це були жахливі часи. Люди вмирали прямо на очах, дуже шкода й боляче було дивитися на вмираючих дітей. Люди змушені   були, їсти собак, кішок, пацюків, трупи коней. Харчувалися травою, листами, варили кору з дерев»

 

Фастовець  Поліна Іванівна, 1 липня 1926 р. н.

«За 2 роки вмерло дуже багато людей. Я була очевидцем смерті наших сусідів, вони були всі опухлі і їх вивезли на викид у загальну яму. Ми харчувалися сухою травою, бадиллям».

 

Шаповалова Надія Григорівна, 22.07.1924р.н.

м. Чугуїв

Шаповалова Н.Г. розповіла, що жила вона з батьками і ще з 8 братами та сестрами у с. Гракове Чугуївського р-ну. Жили заможно: мали 2 корів, свиней, овець, в амбарі достатньо зерна. Коли прийшли і майже все забрали, вона пішла працювати у колгосп на парники: в’язати мати, охороняти, розкривати та закривати парники. Працювали за шматок хліба, який самі пекли.

Грицаюк Михайло Максимович, 01.02.1929 р.р.

г. Чугуїв, вул. Рєпіна

Михайло Максимович жив у селі. Він згадує, коли по дворах ходила комісія, продукти всі відбирали, не можна було залишити навіть склянку квасолі або якої-небудь крупи. Люди опухали від голоду, суп варили з буряка. Улітку було простіше. Коли  починала липа розпускати листи, їли листи, обдирали кірку молочаю й жували. Під час репресій приїжджали по 3-4 чоловік, забирали всіх підряд. В один день відвезли 145 чоловік, багатьох потім ніхто ніколи не бачив, і ніяких відомостей про зниклих людей не було.

Колесников Віктор Олександрович, 02.05.1918 р.н.

м. Чугуїв, вул. Петровського, 9

Коли почався голодомор, мені виповнилося майже 13 років. У сім’ї було четверо дітей. Батько і мати працювали на заводі. Страшенно було важко. Хліба не було. Мама, тато і я ходили на поле, щоб зібрати мерзлої картоплі або початки кукурудзи, знаходили буряки. Мама варила юшку, не смачну, але все ж таки таку, котра врятовувала трохи від голоду. Батько їздив у Західну Україну, щоб роздобути борошно. Там ледве не загинув, але привіз пів-мішка. Він обміняв дещо з речей на борошно. Жилось дуже важко, але родина врятувалась. Пізніше переїхали в Донецьк, у 15 років пішов працювати на шахту.

 

Манфук Клавдія Федорівна, 28.12.1919 р.н.

м. Чугуїв, вул. Петровського, 3

Під час голодомору померла мати, а батько одружився з іншою жінкою, яка недолюблювала  Клавдію. Червоноармійці забрали все, що було в сім’ї: пшоно, зерно, олію, корову, курей.

Від голоду помирали люди. На вулицях ледве пересували ногами, навіть падали, а потім не могли підвестися, бо не було сил і нікому цим нещасним допомогти. У 12 років пішла працювати на ферму, де ще було кілька корів, хоча дуже скоро і корів порізали, розділивши м’ясо між людьми. Великий жах згадувати все це. Мені припало щастя вижити, хоча кожен третій помер.

Родоман Клавдія Яківна, 023.02.1921 р.р.

г. Чугуїв, вул. Рєпіна, 17

Родоман Клавдія Яківна жила в Чугуєві, під час голодомору було 9 років. Один із самих яскравих спогадів дитинства, коли  в будинок забіг чоловік, весь опухлий і попросив їсти. Йому дали куліш. Він поїв і став просити ще. Йому пояснили, що більше їсти не можна, тому що буде погано. Але батькам Клавдії Яківни стало шкода чоловіка, і його знову нагодували. Він попрощався й пішов. А наступного дня цієї людини знайшли мертвим. 

Поєдінцева Анастасія Іванівна, 29.12.1928 р.н.

м. Чугуїв, вул. Чехова, 48

Поєдінцева Анастасія Іванівна була в  роки голодомору ще маленькою. З розповіді батьків пам’ятає, що в місті Чугуєві голодомору не було. Були часи, коли людям не вистачало грошей, було важко матеріально забезпечити сім’ю. Але  жертв  голодомору не було. Вона свідчить проте, що життя було важке, але масового голодомору в Чугуївському районі не було.

 

Нікуліна Олександра Анатоліївна, 01.01.1924р.н.

м. Чугуїв, вул. Чехова, 8

Нікуліна Олександра Анатоліївна пам’ятає часи голодомору 1931-33рр. У ці роки їй було 7 років, але вона згадує як важко було батькам. Сім’я Нікуліних була дуже  велика, їм не вистачало їжі, одежі. У роки голодомору   помирало багато людей від голоду. Хоча лікарі записували смерть людей в 1931-33рр. від застудних захворювань.

 

Кузовкіна Валентина Іванівна, 1924р.н.

м. Чугуїв, вул. Осинівська, 39

У роки голодомору 1932-33рр. жили в Чугуєві. У сім’ї було 8 дітей, мама і тато. Їжі не було. Збирали траву і варили її з водою і їли. Від такої їжі пухли. Помер маленький братик Толя, решта дітей вижила.

 

Дзюба Любов Зіновіївна, 1924 р.н.

м. Чугуїв, вул. Осинівська, 26

Жили в Житомирській області в с. Вертокліївка. У сім’ї було 4  дітей. Старшому – 16 років. Батько помер. Мати одна як могла годувала дітей. Старший брат пішов до колгоспу, там працював, щоб не померти з глоду. Мати з рештою дітей збирали всяку траву, варили з неї їжу з водою і їли. Мама опухла, не могла далеко ходити. У мами були сережки, вона їх поміняла на 1 пуд борошна, влада це борошно відібрала у нас. дуже було важко матері і тоді мій старший брат забрав до себе в колгосп молодшого братика, щоб він не помер з голоду. Діти, тобто ми (5 років і 8 років) ходили і просили милостиню. Так і вижили. З жахом згадуємо ті часи

Краснянська Валентина Іванівна, 1933 р.н.

м. Чугуїв, вул. Осинівська, 72

Розповіла, що її дід Лавриненко Іван Іванович помер під час голодомору в 1933 році, бо нічого було їсти.  Ще розповіла, що її свекруха Краснянська Тетяна Митрофанівна їздила у 1933 році у село Лебяже за білою глиною, яку возила продавати у Моспаново та Балаклею, щоб прожити якось, бо нічого було їсти.

Чоломбітько Ганна Іванівна, 26 вересня 1931р.н.

 Із розповіді матері:

«Скажу я дуже коротко. Дуже багато людей гинуло страшною смертю. Їсти було не чого, у нас усе забрали до зернятка. Жорстоко з нами поводились, у нас не було взагалі сил. Людей  померлих вивозили машинами й викидали в ями спеціальні. Наша родина врятувалася завдяки тому, що їла суху траву й воду. Горе було велике, згадувати страшно».

 

Поманицька Надія Пантелеевна, 2110.1933 р.н.

«Був страшний час. Живі жителі вже не в силах ховати померлих людей. У деяких населених пунктах на будинку сільради висіли чорні прапори, це говорило про те, що жителі цього села вже вимерли. А в цей час на залізничних станціях, в елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба».

Портненко Анатолій Миколайович 1925р.н.

 Мешкає на хуторі Соціалістичному, вул. Садова 19.

Ми їли все, що могли спіймати: кішок, собак, ящірок, харчувалися падаллю. З колгоспів вивозили померлих тварин та викидали до кар’єру. Ми підбирали, вимочували і потім солили. Діти були худі, на високих ногах та з величезними животами.

 

Заболотська Ганна Зіновіївна 1930р.н.

Мешкає на хуторі Соціалістичному, вул. Садова 9.

      У дядька Серафима було троє хлопців. Малий бігав до сусідки, там йому молока давала. Та ось раз пішов, а додому не повернувся. Кинулися до неї. Питають, а вона зам’ялася, язик заплітається. Почали шукати – в казані тільки нігтики плавають…

 

Онищенко Євдокія Олексіївна, 30.10.1932 р.

с. Клугино-Башкирівка, вул. Піщана, буд.3

У пам’яті про ті роки залишились дуже важкі спогади, бо їли мерзлу картоплю. Збирали в лісі   жолуді під дубами, квіти й листя кульбаби, викопували коріння – всім цим харчувалися, щоб вгамувати голод. Злидні, злидні…

 

Буніна Лідія Іванівна, 22.02.1930р.

с. Клугино-Башкирівка,  вул. Лісна, 44

В 1932-33рр. мені було 2-3 роки. Радгосп усе вивозив, а люди мерли з голоду. А наша сім’я вижила завдяки городу, садили вічка, які вирізали з картоплі. Запам’ятала лише пухлі ноги своєї бабусі, яка дуже важка працювала на городі.

 

Рябініна Клавдія Пилипівна, 24.12.1925р.

с. Клугино-Башкирівка,  вул. Піщана,48

В роки голодомору жила за цією ж адресою, особливо голоду не відчували. В сім’ї було шестеро дітей, батько працював у колгоспі, мати доглядала дітей. А коли не мали що їсти , то збирали траву і її споживали.

 

Воронова Олена Григорівна, 1928р

с. Клугино-Башкирівка, вул. Піщана, 17

В 1932-33 рр. проживала з сім’єю в цьому ж місці, голоду не пам’ятаю, але батько помер в 1933р. від того, що не було їжі . Мама працювала в колгоспі.

 

Сорокіна Пелагія Яківна, 20.10.1927р

с. Клугино-Башкирівка, вул. Соснова , 21

До складу сім’ї входило 12дітей (8 дітей померло ще маленькими), батько, мати. Батько у колгоспі працював ковалем, а мати – робітник. Пам’ятаю з дитинства, як ходили діти з с. Лебежого і просили їсти. А неподалік від нас жила жінка – Червона мітла, яка забирала харчі з будинків. Батько часом з роботи приносив цукор, я цілий день його смоктала, щоб менш хотіти їсти. Мати варила квашу (буряк та житнє борошно).

 

Власенко Клавдія Миколаївна, 22.03.1925р.н.

с. Клугино-Башкирівка,  вул. Соснова

В сім’ї було 6 осіб. Жили бідно, як всі. Батько працював бригадиром в колгоспі. Їли те, що всі їли.

 

Прядко Віра Никифорівна,  12.12.1920р

с. Клугино-Башкирівка,  вул. Соснова , 10

Я мешкала у с. Масловка ( на даний момент не існує) з батьками і братом. У 1932-33рр. збирали колоски, мерзлу картоплю, а борошно мати закопувала. А коли забрали корову, батько йшов за нею, щоб повернути додому, впав і вмер. Нас з братом віддали тітці у с. Кочеток.

 

Дягілєва Валентина Іванівна,  1930р.н.

вул. К.Маркса, 9

У сім’ї було вісім дітей, один з яких помер від голоду. Їли усе, збирали мерзлу картоплю, щавель. Важко було дивитись, як по річці пливуть трупи, їх збирали в одну купу і закопували у яру.

 

Головко Клавдія Павлівна,  1933р.н.

вул. Свердлова, 40

Якісь люди забирали весь скот. Вдягати не було що. Жили у льоху. Мати працювала з ранку до ночі у колгоспі.

 

Омельку Марія Петрівна,  1927р.н.

вул. Кошевого, 2

Змушені були їсти ,щоб вижити, шелеху, листя весною, кукурудзяне бадилля, з якого пекли млинці.

 

Чирва Любов Петрівна  1931р.н.

Вул.Кошевого,10

Були змушені їсти гнилу картоплю, бур’ян. В хаті не топили, було дуже холодно.

 

Походенко Раїса Єгоровна, 1928р.н.

вул.Куйбишева,  31

Була маленька - 5 років. Бабуся, дідусь, тітка - померли від голоду. Батьки вижили, хоча і були знесилені. Їли бур’ян, ті, хто ще міг – ловили рибу.

 

Канашкіна Олександра Пантеліївна, 1928р.н.

вул. Кононенко, 22

Голод у сім’ї був. Помирали сусіди, в сім’ї померла бабуся. Господарства не було, їсти було нічого. Сестра пухла від голоду, але вижила. Огороди були великі :копали, пололи-все робили самі. Їли гороховий суп (горох був черв’яками), товкли кукурудзу, крутили пшоно, робили тертушку з заліза цвяхами.

 

Кормілець Лідія Опанасівна (зі спогадів своєї матусі Феодосії Михайлівни)

        В голодний 33-й рік наша сім’я дуже постраждала від голоду. Очевидно було, що всі помруть. І тоді батько зі своїм двоюрідним братом відвіз дітей в м. Харків на кінний ринок (так робили всі, хто прагнув врятувати дітей від смерті). На ринку лишали дітей, а там їх підбирала лінійна міліція і відправляла в дитбудинок. Віддати їх туди самим батькам не було можливості, бо батьки не відмовлялись від дітей, а лише рятували їх, та при живих батьках  туди дітей і не брали.

        Отож порятунок, здається, був гарантований. Але діти на потрапили в дитбудинок. Вони хотіли додому – і пішли. Найстаршій сестрі було 7 років, брату – 6, а найменшому, якого діти несли на руках,  – 2 роки.

       Коли виснажені діти з’явилися на рідному подвір’ї, батько заплакав, як дитина, і сказав: «Помиратимемо разом, але більше дітей нікуди не повезу.»

       Як вижили, одному Богу відомо Мальована Діна Іванівна (зі спогадів своєї бабусі Федотової Ксенії Федотівни)

Сумом віють ті часи.

      До 1932 року домашні господарства вкрай збідніли. Чоловіки залишали колгоспи і потай йшли на заробітки туди, де люди мали хліб.

      А нашого дідуся Степана Кіндратовича, як на гріх, дуже скалічило у вітряному млині, і він помер. Залишилась тоді бабуся Вустинія Олексіївна без чоловіка з трьома дітьми. Допомоги — нізвідкіль.

      От і довелося матері відпустити своїх хлопців Івана і Петрика в люди. Вони побирались, міняли одяг та інші речі на продукти. А інколи влаштовували самодіяльні виступи. Іванко дуже гарно грав на скрипці і сопілці, а Петрик – танцював. І за це їм люди давали хліб, квасолю, горох, кукурудзу – що в кого було. Повертались додому з сусідніми чоловіками; хлопці майже весь хліб з’їдали. А з зерна, перекрученого на саморобному млині, бабуся варила затірку чи похльобку. Інколи вдавалось назбирати в лісі грибів, горіхів, кислиць чи диких груш, а в полі – колосків. Та допомогло те, що бабуся гарно шила одяг і теплі ватяні ковдри та бурки, за що брала будь-які харчі, адже дуже хотілося жити і зберегти дітей.

       Зі сльозами на очах говорила бабуся й про те, що довелось їсти кішок, собак, диких звірів, шкіру забитих колгоспних тварин. Неподалік від нас був шкіряний склад. Собаки шматки шкіри крали, в землю заривали, а коли нам доводилось знайти, всі плакали від радості. Так Бог дав вижити.

Курочка Людмила Іванівна (зі спогадів бабусі Бражник Меланії Савеліївни)

        Голодомор розділив життя моєї родини навпіл. До 33-го року це була велика, не дуже багата, але дружна родина з 7-и чоловік. Після голодомору залишилося троє.

        В 33-му році моя родина пережила не лише голод, а й 2 пожежі, розбійницький напад. Смерть голодними очима дивилася у вічі всім членам сім’ї, але особливо потерпали діти. Старший син уже не піднімався з постелі: опухли ноги. Менших чотирьох відвезли на Кінний ринок в Харків. Там ослаблих помираючих дітей підбирали і відправляли у дитбудинок. Коли дітей забрала міліція, стало трохи легше матері: з’явилась надія, що виживуть діти. А мине лиха година, батьки знайдуть своїх дітей і повернуть в сім’ю.

       Та не так сталося, як гадалося. В 34 році дітей вже не було в жодному дитбудинку. Куди поділися, ніхто не знав.

       Лише через 27 років вдалося знайти уже дорослого Василя, одруженого, з донечкою. Зустріч братів, сина і матері (батька вже на той час не було: загинув на фронті) була подією всього села. Плакали і сміялись, сміялись і плакали всі сусіди, бо знали всі, що таке голодомор. Трьох інших дітей ні мати, ні брати так уже і не побачили на цьому світі. Можливою, на тому зустрінуться.

 

Білокопитов Віктор Прокопович

З розповіді батьків пам’ятаю, що їли мерзлу картоплю, яку брали в буртах. Її чистили, товкли і пекли млинці. А я зі своїми братами і сестрами, повзаючи у пошуках їжі,  натикалися на навіз, яким харчувались

Кравчук Антоніна Петрівна

В роки голодомору проживала з батьками за цією ж адресою. В сім’ї було 3 дітей. Всі члени сім’ї вижили. Батько працював при військовій частині, там йому видавали шматки хліба. Він розповідав, що сам відщипне собі шматочок, решту – дітям.

 

Путіліна Віра Омелянівна

За цією адресою мешкаю постійно. Зі слів матері дізналась (вона мало розповідала), що батько загинув на фронті. Вдома було своя худоба: корова, свині, кури, невеличкий город. Жили бідно, великого достатку не було. Хліб купували, але його не вистачало.

 

Кузнєцова Неля Іванівна

Я під час голодомору мешкала з родиною в Орловській області, Шабликинського р-н. Зі слів батьків пам’ятаю, що до мешканців району приїжджали українці і благали їм допомогти. Їм давали коней. На вози клали картоплю, пшеницю та інші продукти. Але ходили чутки, що ті продукти до українців не потрапляли. Також українці привозили своїх дітей і віддавали у сім’ї росіян, таким чином хотіли батьки врятувати дітей від голоду. Росіяни погоджувалися, доглядали дітей.