Будинок-музей І. Ю. Рєпіна в Чугуєві в контексті історії військових поселень першої половини XIX ст.

Бучаста Світлана Іванівна. Будинок-музей І. Ю. Рєпіна в Чугуєві в контексті історії військових поселень першої половини XIX ст. [Електронний ресурс] // 20 Сумцовські читання: Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій. - Харків, 2014. - Режим доступу: http://museum.kh.ua/academic/sumtsov-conference/2014/article.html?n=897

Певний період життя всесвітньовідомого художника Іллі Юхимовича Рєпіна від народження у 1844 році до від’їзду до Санкт-Петербургу у 1863 році був тісно пов’язаний з історією Українського військового поселення. Він народився у передмісті Чугуєва Осинівці (Калмицькому) у родині військових поселян та сам відносився до цієї соціальної групи. Тому вивчення повсякденної історії поселень, особливостей побуту, занять населення є визначальним для розуміння підґрунтя формування його світогляду та таланту.

Одним з об’єктів цього періоду історії є будинок на колишній вулиці Нікітінській, у якому художник перебував під час свого гостювання у батьків в Чугуєві з жовтня 1876 року до вересня 1877 року. Обставини переселення батьків І. Ю. Рєпіна зі свого дому у передмісті Осинівці до даного будинку поки невідомі. Але вже в липні 1874 року, перебуваючи у Франції, Ілля Юхимович просив свого друга В. Д. Полєнова відправити гроші своїй матері Тетяні Степанівні Рєпіній в Чугуїв на вул. Нікітінську [7, с. 18]. У 1969 році у цьому будинку був відкритий меморіальний музей художника, а в 1972 році будинок отримав статус пам’ятки архітектури під назвою «Житловий будинок поселян». Але точної дати, обставин та особливостей його будівництва, авторства проекту встановлено не було. В рамках дисертаційного дослідження з проблеми створення та розвитку інфраструктури Українського військового поселення вдалось зібрати матеріал, що ліг в основу виконаного у 2013 році проекту реставрації дому-музею І. Ю. Рєпіна.

Військові поселення кавалерії на території Харківської губернії існували з 1817 до 1857 року та ще декілька років у перехідному стані до цивільного управління. Територія поселення 2-ї уланської та 2-ї кірасирської дивізій становила більш ніж 15% від території губернії [1, с. 8], що від сучасних територій Харківської та Луганської областей складає, відповідно, 10% та 19%. Ця територія виводилась з цивільного управління та розвивалась за новим економічним сценарієм. Тут змінювалася соціальна структура населення, система розселення, землекористування, комунікацій та ін. Однією з важливих галузей економіки військових поселень можна назвати будівництво та створення інфраструктури, яка значно змінила культурний ландшафт території та залишила по собі нерухому спадщину, що використовувалась в подальшому розвитку економіки та суспільства.

Довгий час історія військових поселень отримувала у історіографії переважно негативну оцінку. Але останнім часом, в дослідженнях К. М. Ячменіхіна[19], Т. М. Кандаурової [2], О. О. Колєватова [3] та інших, були значно переглянуті оцінки ефективності, доцільності та історичних наслідків військових поселень. В загальному історичному процесі розвитку Харківщини цей період потребує окремого вивчення та переоцінки, в тому числі у музейній практиці для документування, висвітлення у експозиціях та реставрації нерухомих пам’яток.

За новим устроєм всі населені пункти поселень являли собою поселення окремої військової одиниці кавалерії – взводу, півескадрону, ескадрону, в яких розташовувались штаби нижчого рівня. Місце розташування полкового чи дивізійного управління мало назву відповідного штабу або штаб-квартири. Кожне поселення, згідно своєму статусу, мало певну кількість будинків для проживання поселян – хазяїв та їх помічників з резервних ескадронів, у яких квартирували нижчі чини діючої частини полку. Крім того, будувалися так звані штабні будівлі, а також суспільні та господарчі. Планування населених пунктів змінювалось на офіційно визнане у той час – регулярне. Дороги, які будувалися для сполучення між штабами різних рівнів, також мали градацію за значенням.

Дерев’яні будинки для поселян розпочали будувати з 1818 року, але дорожнеча лісового матеріалу у губернії змусила шукати інші шляхи. У 1823 році було затверджено рішення про зведення кам’яних будинків, але практично це було здійснено тільки у одному населеному пункті – місті Чугуєві. Економія казенних коштів змусила організаторів військових поселень перейти до варіанту перенесення та часткової перебудови вже існуючого дерев’яного житла поселенців на нові проектовані місця.

Досліджуваний нами будинок був побудований у 1824 році в рамках облаштування поселення півескадрону Чугуївського уланського полку 2-ї уланської дивізії у м. Чугуєві. Подібні кам'яні (з обпаленої цегли) будинки були призначені для проживання поселян – господарів та їх помічників – резервних. Будинки споруджувались за Височайше затвердженими планами [11, арк. 154] «гніздами» по два і мали один двір, в якому знаходилися також господарські будівлі – дерев'яні або плотові кухні і стайні. У кожному будинку була окрема половина для проживання постояльця – солдата з діючих ескадронів. Планування будинків повторювало «селянські зразки» дерев'яних будинків – сіни, комора, чисті кімнати для господаря і постояльця. З фасадної сторони вулиці в проміжках між кам'яними будинками військових поселян зводився цегляний паркан.

Межі садиби сучасного музею розширені за рахунок двох земельних ділянок із заходу і півночі. Автентичну частину ділянки займають меморіальний будинок і майстерня художника, відтворена в 1989 р. Західна частина ділянки задіяна під рекреаційну зону для відвідувачів, на ній розбиті фруктовий та декоративний сад, квітники, влаштовані штучні водойми. Північну частину займає господарська зона з господарськими та службовими будівлями.

У 1824 р. було побудовано начорно 69 будинків, в 25 з яких розпочато внутрішня обробка, і 40 надвірних будівель. У 1826 році 24 будинки були закінчені начорно, в 33 –закінчена внутрішня обробка [5, с. 105]. Після реформування системи військових поселень наприкінці 1820-х років кам'яні будинки для нижніх чинів не будувалися. В округах кавалерії повністю було відбудовано лише 166 кам'яних будинків – у центральній нагірній частині міста і в слободі Зачуговці. Спочатку забудовувалася центральна частина міста, а з весни 1826 – Зачуговка [15, арк. 398].

Проектні креслення будинку поки не виявлені. Але питання про авторство проекту будинку можна розглядати в контексті загальних архітектурних рішень для будівель військових поселень. Пануючим стилем у цей час був класицизм, або точніше, пізнє його втілення – ампір, який широко використовував ордерну систему античної архітектури. Регламентуюча роль держави у казенному будівництві втілювалась у зразкових проектах фасадів, які розроблялись для військових поселень в тому числі. Провідну роль у відомстві військових поселень відігравав відомий російський архітектор Василь Петрович Стасов, який входив до складу Ради Головного над військовими поселеннями начальника О. А. Аракчеєва. Під безпосереднім керівництвом та впливом В. П. Стасова над проектами для будівництва в округах поселеної піхоти та кавалерії працював штатний архітектор військових поселень Людовік Амвросій Дюбю [6, с. 134]. Ймовірно, саме йому належить проект кам’яного дому для військових поселян в окрузі 2-ї уланської дивізії. Причому треба зауважити, що візуальні джерела та фасади уцілілих будинків свідчать про деякі відмінності у вирішеннях фасадів – наявність чи відсутність архівольтів, суцільні чи перервані горизонтальні карнизи на фронтонах, а також вид самого фронтону (трикутний або ступінчастий) [13, арк. 135-135зв., 185].

Архітектурне рішення будинку підпорядковане характеру житлової забудови військового поселення. Будівля має фронтонну симетричну композицію фасаду, звернуту у бік вулиці. Високий фронтон з напівкруглим вікном, розташованим у пласкій ніші, відділений від стіни карнизом простого профілю.

Цегла для будівництва вироблялась на місцевих цегляних заводах. Бутовий камінь для фундаментів добувався у місцевих кар’єрах [14, арк. 49]. Дерево використовувалось із спеціально відведених у відомство військових поселень лісових угідь. Дахи на таких будинках робилися очеретяні, солом'яні, солом'яні вогнетривкі (зазвичай застосовувалася солом’яні снопики в глині) і черепичні.

Влітку 1825 року велося листування щодо наміру начальника 2-ї уланської дивізії покривати побудовані будинки черепицею, але брак робочих в команді з виготовлення черепиці та відсутність досвіду не дозволяла зробити якісну черепицю [12, арк. 60]. У 1831-1832 роках активно проводились випробування з покриття черепицею будинків військових поселян. У цей час на діловому дворі 7-го робочого батальйону був заснований черепичний завод, який виготовляв черепицю і білі поливані кахлі. Черепиця виготовлялася довжиною 11 вершків, в ширину з одного кінця 4 ½ вершка і товщиною ¼ вершка. Перевага чугуївської черепиці полягала в тому, що, в порівнянні зі звичайною, вона не вимагала замазки швів.

В якості експерименту в 1832 році черепицею покрили 2 будинки, але оскільки черепиця виявилась «дурної вичинки», дах став протікати. І все ж, інспектор резервної кавалерії О. Нікітін наполягав на тому, що потрібно будинки покривати черепицею, незважаючи на те, що це в три рази дорожче, ніж покривати соломою: «Якщо виготовляти якісно, то хоч це і буде коштувати дорожче солом'яного даху, але захистить будинки від пожеж і забезпечить їм міцність». В результаті, було отримано дозвіл покривати черепицею тимчасові будинки для офіцерів і будинки військових поселян, що стоять «за яром навпроти площі, де побудована церква на три престоли» [16, арк. 4, 21].

У 1840 році в Чугуєві застосовували при будівництві черепицю тесову і гребеневу [17, арк. 35-45], а в 1850 році на виставку сільськогосподарських виробів у Петербурзі округами Українського військового поселення серед інших виробів була надіслана черепиця «бобровий хвіст» для покриття дахів на будовах [18, арк. 45-45зв.]. Таким чином, використання черепиці для покриття будинків стало з часом поширеним.

Детальне дослідження фактів використання черепиці у військовому поселенні дозволили атрибутувати один з рідкісних автобіографічних творів І. Ю. Рєпіна. Єдиним візуальним джерелом щодо екстер’єру будинку на момент приїзду Іллі Юхимовича до садиби є живописна робота художника «Повернення в отчий дім» 1876 року та декілька підготовчих графічних робіт. Дослідник рєпінської біографії В. М. Москвінов [4, с. 47] помилково вважав, що на картині зображена садиба в Осинівці (Калмицькому). Він стверджував, що найближчий будинок на картині – господарська будівля, з чим не можна погодитися. По-перше, виходячи з вищезгаданого листа І. Ю. Рєпіна до В. Д. Полєнова, батьки художника вже в 1874 році жили не в Осинівці, а в Чугуєві. По-друге, досліджуючи кольорову репродукцію картини, що з'явилася після продажу роботи з аукціону в 2010 році, можна явно бачити матеріал покрівлі будинку – черепиця, яка була дуже дорогим матеріалом для використання її на допоміжних будівлях. Крім того, карниз стіни, двосхилий дах, очевидно з фронтоном, підкреслюють схожість будинку-музею з будинком, зображеним на картині. Більш того, такі архітектурні ознаки були притаманні саме будинками поселян-хазяїв військових поселень та не використовувались у народному будівництві. Тому робота художника, яка є цінним іконографічним матеріалом для вивчення саме даного об'єкта, стала основою для створення концепції автентичної реставрації будинку.

У 1857 році військові поселення кавалерії отримали новий тимчасовий устрій для проведення їх повної ліквідації. Місто було передано з Військового міністерства до Міністерства внутрішніх справ. Будинки військових поселян були продані у власність приватних осіб, у однієї з яких купили цей будинок Рєпіни. Після смерті матері у 1880 році І. Ю. Рєпін забрав свого батька у свій маєток в Білорусі, а дім до 1969 року відносився до житлової забудови міста. Об'єкт неодноразово ремонтувався. У 1950-1960 роках були пробиті додаткові віконні отвори. Черепиця на даху була замінена на залізо.

Таким чином, дослідження меморіального дому-музей І. Ю. Рєпіна в Чугуєві в контексті історії військових поселень першої половини XIX століття підтверджує його значення як рідкісного зразка широкомасштабних архітектурно-містобудівних перетворень та надає достатньо інформації для створення концепції реставрації та подальшого розвитку меморіальної садиби художника.

Джерела та література

1. Военно-статистическое обозрение Российской империи [Текст]. Т. 12. Ч. 1: Харьковская губерния / [сост. капитан Мочульский]. – СПб., 1850. – 193 с.

2. Кандауров Т. Н. Херсонские военные поселения. 1817-1832 гг. (Административно-хозяйственная структура) [Текст] : автореф. дис. ... канд. ист. наук : 07.00.02 / Т. Н. Кандаурова. – М., 1989. – 25 с.

3. Колєватов О. О. Слобідсько-Українські військові поселення російської армії в 1817-1832 рр.: адміністративно-господарська структура [Текст] : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.02 / О. О. Колєватов ; Чернігівський держ. педагогічний ун-т ім. Т. Г. Шевченка. – Чернігів, 2007. – 271 с.

4. Москвинов В. Репин на Харьковщине [Текст] / В. Москвинов. – Х. : Харьковское книжное издательство, 1959. – 107 с.

5. Отчет по военным поселениям за 1826 год [Текст]. – СПб., 1827. – 112 с.

6. Пилявский В. И. Новгородские военные поселения (Историко-архитектурный очерк) [Текст] / В. И. Пилявский // Новгородский исторический сборник. – Новгород, 1959. – Вып. 9. – С. 119-154.

7. Репин И. Е. Письма к художникам и художественным деятелям [Текст] / Илья Ефимович Репин ; подгот. текста и примеч. Н. Г. Галкина, М. Н. Григорьева. – М. : Искусство, 1952. – 408 с.

8. Центральний державний історичний архів у м. Київ (далі – ЦГІАК). – Ф. 1323. – Оп. 1. – Спр. 81. – 102 арк.

9. ЦГІАК. – Ф. 1323. – Оп. 1. – Спр. 82. – 321 арк.

10. ЦГІАК. – Ф. 1323. – Оп. 1. – Спр. 94б. – 260 арк.

11. ЦГІАК. – Ф. 1323. – Оп. 1. – Спр. 344. – 726 арк.

12. ЦГІАК. – Ф. 1323. – Оп. 1. – Спр. 519. – 65 арк.

13. ЦГІАК. – Ф. 1352. – Оп. 2. – Спр. 92. – 398 арк.

14. ЦГІАК. – Ф. 1353. – Оп. 1. – Спр. 97. – 335 арк.

15. ЦГІАК. – Ф. 1353. – Оп. 1. – Спр. 243. – 471 арк.

16. ЦГІАК. – Ф. 1353. – Оп. 1. – Спр. 273. – 55 арк.

17. ЦГІАК. – Ф. 1353. – Оп. 1. – Спр. 517. – 48 арк.

18. ЦГІАК. – Ф. 1353. – Оп. 1. – Спр. 790. – 114 арк.

19. Ячменихин К. М. Армия и реформы: военные поселения в политике российского самодержавия / К. М. Ячменихин. – Чернигов, 2006. – 442 с.

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ОПИС:  Бучаста Світлана Іванівна. Будинок-музей І. Ю. Рєпіна в Чугуєві в контексті історії військових поселень першої половини XIX ст. [Електронний ресурс] // 20 Сумцовські читання: Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій. - Харків, 2014. - Режим доступу: http://museum.kh.ua/academic/sumtsov-conference/2014/article.html?n=897